НАДРУКОВАНО В ГАЗЕТІ "НОВИНИ ПІДГІР'Я" ЗА 2011 р. (№№41-43)

День Незалежності: 20

Наша країна має прагнути до великих цілей і ні перед ким не схилятись, інакше вона може опинитись в смертельній небезпеці. 

Шарль де Голль, президент Франції

Двадцята річниця проголошення незалежності України сприймається переважно як привід до святкування, як можливість бадьоро розповісти про досягнуті успіхи та перемоги. І мало хто задумується над тим, що це чудова нагода поміркувати про своє майбутнє. Свою долю, майбутнє своєї  сім’ї, дітей, своєї країни…

Двадцять років тому було прийнято Акт проголошення незалежності України, а 1 грудня 1991 року народ України зробив остаточний вибір, вибір свободи. Ми не могли передбачити що буде далі, але надіялись на краще і вірили. Вірили, що незалежність стане порятунком від усіх бід, думали, де в чому наївно, що без надмірних зусиль станемо  врівень із кращими країнами Європи. І забували, забували про те, що без напруження і зусиль не будується міцна, сильна і комфортна для своїх громадян держава.

Здавалося, що ми на порозі нової України, але вийшло інакше. І напевно, є потреба розібратись із тим, як бути і що робити в сучасних умовах, що несе нам сьогодення. Що треба терміново змінити, а з чим змиритись. Поміркуємо, стоячи на порозі, на жаль, не нової України, а лише її двадцятиріччя.

Однак, напевно, найбільша сучасна проблема в тому, що вже дуже давно в нас не було такої свободи слова як зараз. Можна говорити все що завгодно, але слова втратили силу. Ніхто не слухає, нікому це не потрібно. Та все ж, без надії сподіваючись, спробую.

І.

«Не бійся ворогів — у гіршому разі

вони можуть тебе вбити.

Не бійся друзів — у гіршому разі

вони можуть тебе зрадити.

Бійся байдужих — вони не вбивають і не зраджують,

але тільки з їхньої мовчазної згоди

існують на землі зрада і вбивство».

 Річард Еберхарт, поет і публіцист

Основне завдання держави – захищати власних громадян від небезпек. Від злочинності, від озброєних ворогів, від епідемій, голоду, економічних криз тощо. Держава, яка не спроможна забезпечити порядок, нежиттєздатна, вона втрачає повагу і підтримку в суспільстві і люди починають шукати інші способи і можливості, а також інших керівників, тих, хто зможе повернути їм впевненість у завтрашньому дні і гарантувати необхідний рівень безпеки та комфорту.

Україні потрібна влада, яка могла б відповідним чином реагувати на ті виклики, що постають сьогодні перед нами у сучасному світі, де держави змагаються за достойне місце для себе і своїх громадян у майбутньому.

Якщо влада діє на благо країни і народу, робить це рішуче і твердо, працює по справжньому, не боїться особистого ризику, то така влада безперечно заслуговує на повагу і їй багато що можна пробачити. Якщо ж вона зайнята тільки власним благополуччям, насолоджується життям і своїм становищем, вимагає від нас «затягнути паски», а сама цього не робить, якщо владі плювати на країну і ніякими реальними справами вона не займається, то ніякої поваги просто бути не може, як не може бути цій владі ніякого вибачення.

Ми не бачили в Україні іншої влади. І коли місцеві управлінці, будучи поближче до народу, хоча б трохи намагаються щось робити, то натомість центральна влада не зважає ні на кого окрім себе усі двадцять років. І кому така влада взагалі потрібна ?

Коли отримуєш усю повноту влади – відповідно отримуєш всю повноту відповідальності, а коли нічого не робиш – отримуєш всю повноту вини. Сучасна політична система України не передбачає поряд із владою, також і відповідальності, адже той, хто купує владу, звикає отримувати з неї прибуток – і не більше. І найголовніше питання для української «еліти» протягом останніх двадцяти років – яким чином все таки можна забрати із собою гроші в могилу.

Для кожного з нас, від зміни президентів, прем’єрів, інших малих і великих чиновників, нічого не міняється. Не міняється для робітника заводу і заробітчанина, для вчителя і підприємця, для студента і пенсіонера. Нічого. Тепер, так само як і десять чи двадцять років назад ми надіємось тільки на себе і не чекаємо нічого хорошого ні від кого, і від держави, зокрема.

Боротьба за владу в Україні триває постійно, то стихаючи, то розгоряючись полум’ям економічного рейдерства і посадок у тюрми. І невже політики не розуміють, що суспільство взагалі і кожна людина зокрема, сплачує страшну ціну за ту їхню нікому не потрібну боротьбу, сплачує своїм життям, змарнованим у бідності; своїм здоров’ям підірваним на «заробітках», нереалізованими можливостями для своїх дітей …

Вони там, що, наверху, всі корупціонери ? Вони – зрадники ? Мені здається, що все набагато гірше: вони просто некомпетентні. Вони непрофесіонали і дилетанти. Вони не вміють перемагати... Вони не здатні керувати.

І найголовніше, влада і народ не мають спільних інтересів, у них різна культура і мораль, вони ніби живуть у двох різних світах, у двох різних Українах, кордон, межа між якими охороняється ще сильніше, аніж кордон між Україною та Європою.

Ніхто (принаймні поки) не виявляє у собі тих основних рис, які потрібні керівнику держави, її регіону чи галузі (незалежно від посади), як то:

- воля до влади (не до можливості користуватись, а до можливості управляти);

- здібності хазяїна, який відчуває усю країну своїм господарством (не будучи, звичайно, власником), і відповідно, турбується, що б усім (і домашнім, і собаці, і коту, і корові, і свині, і курам, і будівлям) було добре, комфортно, безпечно. Відчуття хазяїна, який знає – що «його дім – його фортеця», і тільки тут він зможе досягнути всього у своєму житті;

- моральність і чесність, які б природно врегулювали проблему корупції в державі через відбір відповідних виконавців.

І врешті, розуміння історичної ролі. Ми не вічні, до кожного приходить смерть. І лише вміння, здатність чесно і відверто, з гідністю пройти усю життєву і політичну дорогу, дарує можливість залишитись в історичній пам’яті народу, як творець держави …

І це поки єдиний шлях людини у безсмертя …

ІІ.

Неучасть в політиці

– не  звільняє від її наслідків.

Отто фон Бісмарк, канцлер Німеччини

Кожному з нас варто дати відповідь самому собі на кілька питань:

Якими правами ви насправді володієте ? Чи соромно вам за свою країну ? На кого працює влада України протягом двадцяти років: на державу і суспільство чи на себе ? Чи хоче насправді влада щось міняти ? Чи відчуваєте гнів, коли бачите, що ваша країна і ваші життя потоптані  бездарними і злочинними правителями ?  Чи боляче вам коли розумієте, що в цій країні у  ваших дітей  немає майбутнього ?   Чи страшно вам від  усвідомлення того, що далі буде ще гірше, якщо нічого не зміниться ?

Чи хочете ви жити так як жили до цього часу ? Чи потрібні позитивні зміни в країні, чи варто залишити все так як є ?  Що робити якщо потрібні зміни: змінити чергового президента або прем’єра чи змінити спосіб управління країною ?  Як можна добитись змін ?

Саме час задати ці питання самому собі і кожному з нас:

 Навіщо нам незалежна Україна ? Для мене ? Для тебе ? Для всіх нас ? Що вона нам дає ? Як зробити, що б Україна стала країною для нас, а не для них ?

На ці питання треба відповісти, адже настане День Вибору і доведеться зрозуміти і сказати собі кожному з нас: це моя країна. І я тут хазяїн.

І кожна людина, і кожен народ має право сказати: Я більше не хочу так жити !

ІІІ.

–  Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти ?

Це багато в чому залежить від того,

 куди ти хочеш прийти, - відповів Кіт.

Так мені майже все одно, - почала Аліса.

Тоді все одно, куди йти, - сказав Кіт.

Люїс Керрол,  "Аліса в країні чудес"

І дотепер більшість громадян України слабо уявляє, або й не уявляє зовсім, яку державу вони будують і, зрештою, для кого. Роки незалежності всуціль заповнені нерозумінням того, що ми за країна, для чого існуємо і куди йдемо ?  Починаючи від  сакраментального кучминого: «Скажіть мені яку країну ми будуємо» і до його ж «національна ідея не спрацювала».

Україна немає своєї власної, унікальної цивілізаційної місії, свого місця у світі, навіть певного позитивного місця у світовому розподілі праці – і то немає.

Багато розмов точиться про те, що між західною і східною частиною України мало спільного, немає єдиних національних цінностей, єдиної ідеології, одних героїв. Насправді це не так. Є. Існує ідеологія, яка важлива для всієї України, правда ідеологія ця негативна: вкрасти побільше, отримати хабаря, обдурити кого тільки можна, вигідно продати награбоване і отримане обманом – і втекти подалі з цієї країни. От напевно і все.

А винувате в усьому те найгірше, що ми чомусь вирішили залишити для себе із радянського спадку і перейняти із західних зразків: прагнення якомога більше купити, краще одягнутись, крутішою машиною їздити – цей механізм дешевого змагання не через власні досягнення, а через «обгортку», зовнішній вигляд. Погляд на світ через призму фінансового успіху, кар’єри – і презирство до освіти і культури. Нерозуміння простих речей – те що нас оточує не існує якось окремо – всі речі колись були винайдені науковцями, творчими людьми, кимсь виготовлені – робітниками і інженерами. Якась дивна обмеженість свідомості, що не дозволяє зрозуміти чим закінчиться ситуація, коли тільки перепродавати, як колись казали «спекулювати» - і нічого не виготовляти, не виробляти, не винаходити..

Зневага до кращих, талановитих, винахідливих, розумних, добрих і відвертих, чесних і освічених – це не вплив поганих сусідів чи телебачення. Це ми даємо поганий приклад своїм дітям. Ми своїм життям показуємо їм як дрібно красти і давати хабарі, як обманювати і брехати в очі, зневажаючи «позаочі», як пити і затівати сварки. А потім дивуємось «в кого вони такі виросли»: злі і недобрі, без поваги до батьків, Батьківщини і доброї освіти, без достойної моралі із потягом до безконечних розваг і без бажання працювати …

Зрештою і в нас немає хороших прикладів – наша влада не хоче (чи не може) дати їх нам. Адже можливість протистояти злу і аморальності, що нас оточує походить від позитивних прикладів важливих для нас людей і від певної ідеальної основи в яку ми віримо. Це може бути віра в Бога чи віра в Україну, але переважно це просто віра у якесь світле майбутнє яке неодмінно наступить… І ми десь втратили ту віру, що колись буде краще. І її треба відновити.

В житті насамперед слід шукати мету заради якої варто жити. Теж саме стосується і будь-якої країни. Україні, її жителям необхідна спільна національна справа, яка була б важлива для всіх разом і кожного зокрема. Україні потрібні зміни. Україна потребує шляху по якому буде йти, а не якогось чергового нового керівника. Слід шукати людей які необхідні для здійснення національної мети, а не підміняти пошук цілі, мети  - пошуком нового перспективного політика. Давно вже було пора приступити до роботи.

Треба визначитись: а) що ми хочемо (мета, цілі); б) що ми маємо (сучасний стан України, наявні ресурси та цінності).

Очевидно,  що кожна людина хоче бути щасливою. Кожен, десь глибоко в серці береже сокровенну надію на успіх, любов, достаток і свободу …

Звичайній, нормальній людині потрібно не так і багато. Сім’я, діти, повага оточуючих. Дах над головою, своє власне помешкання, достатнє і здорове харчування, відповідний одяг. Щоб діти були здорові, веселі та освічені. Щоб люди похилого віку жили в пошані. Щоб праця була в радість і приносила задоволення. Щоб своєю країною можна було гордитись. Оце і є напевно достойне життя.

А потім можна йти далі – і дати всім національну ідею: повернути мрію у життя людей. Повернути мрію у справедливість, у можливість великих досягнень і звершень. Відродити у людей повагу до себе, повагу одне до одного і повагу до землі на якій ми народились. Може навіть дати кожному  віру у щось більше ніж він сам.

Адже очевидно, що людина розвивається тільки тоді, коли в неї є образ майбутнього. Можливо майже нереального майбутнього, можливо глибоко захований у серці образ, але таки є ! І тоді, і тільки тоді, людина може реалізувати себе по справжньому – реалізуючи власне майбутнє, а не живучи тільки сьогоденням. Зрештою майбутнє має бути таким, щоб до нього хотілось дожити !

Зараз немає можливості побудувати ідеальне суспільство, а тим більше побудувати його назавжди. Натомість треба спробувати побудувати щось більш – менш прийнятне уже тут і зараз – і так, щоб це суспільство проіснувало хоча б декілька поколінь. Цього було б достатньо, щоб наша країна зайняла достойне місце у світі, а її громадяни жили також достойно.

ІІІ.

 «Разумна людина пристосовується

 до світу в якому живе;

нерозумна  - вперто намагається

 пристосувати світ до себе.

Саме тому прогрес залежить

 від нерозумних людей.».

Бернард Шоу, письменник, драматург

Україна зараз не має серйозної, науково обґрунтованої економічної, оборонної, соціальної, технологічної, освітньої, міжнародної чи будь-якої іншої політики. Ситуація в управління державою нагадує  пожежу в психлікарні під час потопу. Дорожчає гречка – біжимо туди, немає грошей на пенсії – летимо до МВФ, зникають вакцини чи інсулін – з криком шукаємо винуватих… І це все замість попередження, уникнення, побудови стратегії, дій на випередження.

Немає довгострокового планування, стратегії розвитку держави, зрештою розуміння що робити, як і для чого. А коли немає цілей – то не буде досягнуто ніяких результатів. Відсутні пріоритети, відсутнє розуміння того, що потрібно народу, можливо, нікому інтереси людей  і не важливі ?

Ну що ж, все як і завжди – немає на кого сподіватись. Все потрібно робити самим. Кажуть, що в України мало ресурсів і практично відсутні енергоносії.  Проте це не треба сприймати як нещастя, це не що інше як шанс. Історія показує, що народи, яким дано було природою багато ресурсів, зазвичай занепадали – а ті що відчували нестачу родючих земель, хорошого клімату чи природних копалин – зазвичай виростали у боротьбі за краще життя, виростали  міцними і впевненими у своїх силах. Дефіцит ресурсів – не горе, а шанс. Шанс прийняти виклик природи, сусідів, самого себе і знайти нові способи життя в новому світі. Це наша можливість.

І проблема України не у нестачі ресурсів, не у правих чи лівих, не у націоналістах чи комуністах, не в помаранчевих чи біло-голубих. Найбільша проблема у протистоянні культури та безкультур’я, моралі та аморальності, людей відповідальних – і байдужих циніків, злодія і чесної людини, професіоналів і дилетантів …

Зміни в державі не можуть відбутись без змін у головах кожного з нас, поки ми не почнемо відчувати відповідальність за кожну свою дію. Аж поки ми не будемо намагатися бути самі і обирати людей, які були б самостійними, цілеспрямованими, відповідальними професіоналами своєї справи. Якщо ми хочемо щоб світ і Україна мінялись на краще – треба самому їх змінювати !

Що ж потрібно зробити насамперед ?

Влада, що насправді хоче змін в Україні має поставити перед собою мету добробуту громадянина і сильної держави.  Найперше завдання для справжньої еліти подавати позитивний приклад поведінки для громадян своєї країни; дати зрозуміти, що так як раніше ми жити більше не будемо.  

Всякі зміни розпочинаються із системи управління, а сильна держава повинна мати сильну вертикаль влади, засновану на компетентному, дисциплінованому, освіченому державному апараті, що має чіткі принципи, зокрема необхідністю є  чітке визначення сфери відповідальності, коли рішення на власному рівні має приймати одна людина, але і вона ж має нести повну відповідальність за них. Не може бути жодної колективної безвідповідальності, дублювання функцій, пошуку «цапів відбувайлів» замість покарання керівництва.

Основу державного апарату має становити нова еліта, основною ознакою яких має буди професіоналізм, вміння системно працювати, здатність висловлювати нові ідеї, доскональне знання власної сфери відповідальності, а не партійна чи сімейна приналежність.

Держави, яким вдається створити дієздатну систему  відтворення якісної еліти зазвичай процвітають, а ті хто не зміг цього зробити скочуються в «третій світ», до рівня африканських країн. І основною частиною системи відтворення якісної еліти мають стати так звані «соціальні ліфти», вертикальна мобільність, тобто просування наверх людей, які достойні цього і мають відповідну підготовку, а не «своїх» чи просто випадкових.

Найважливішими рисами такої еліти мають бути патріотизм, відданість інтересам держави та суспільства, компетентність, професіоналізм, відповідальність та біль за свою країну. Саме завдання створення системи відбору і просування наверх таких людей, очевидно, буде найважчим для українського суспільства.

Для процвітання держави і її громадян суспільству доведеться відродити престиж розвинутої інтелектуально та вільної особистості і, відповідно, систему її підготовки. А це означає створення нової системи освіти у поєднання науки, навчання і виробництва – з одного боку; та створення нового способу роботи науки через наближення до виробництва і через створення певної форми наукових центрів, де будуть вестись фундаментальні наукові дослідження – з іншого боку. Тобто, розвиток і формування творчої, освіченої людини, знавця своєї справи, її самореалізація – це основний ресурс для розвитку країни.

Завдання держави провести на основі нової системи управління та освічених громадян нову індустріалізацію країни  - побудувати промисловість на основі технологій енергозбереження, екологічності, ефективності та державної власності на ключові, стратегічні виробництва. А також на тій самій основі забезпечити ефективну роботу підприємництва усіх рівнів – для подолання корупції у цій сфері, підвищення швидкості взаємодії державних органів та підприємств, зменшення регулювання та податкового навантаження на підприємницьку діяльність, створення можливостей кредитування малого та середнього підприємництва державою, відновлення довіри підприємців до влади.  

Ще одна сфера прикладення зусиль держави – житлове будівництво. Адже величезна кількість людей в Україні банально немає де жити, і значною мірою це стосується молоді у містах – яка зазвичай не має змоги купити собі свій дім і все життя змушена жити на орендованих квартирах.  Йдеться не тільки про стимулювання приватних компаній –забудовників у великих містах. Необхідний підхід, який би передбачав стимулювання державних службовців, вчителів, лікарів на ефективну працю через виділення їм житла, як в містах, так і маленьких селах, де теж потрібен і вчитель, і фельдшер. Важливим має бути напрямок забезпечення дешевих довгострокових кредитів на індивідуальне будівництво, політика розширення мережі підприємств, заводів з виробництва будівельних матеріалів, що б збити ціну на них. Врешті заходів безліч і всіх їх тут не перелічиш, а проблема з кожним роком все більша і більша, адже коли минають роки і в людини зникає і найменша надія отримати, купити, збудувати «свій куточок» і таких людей стає чимраз більше; коли люди бачать, що одні мають три будинки і десяток квартир, а інші  - нічого, то добром це закінчитись не може. І щось із цим треба робити.

Україні необхідна також «медична революція». Ми надто рано помираємо, інколи не доживаючи навіть до пенсії; помирають наші діти; медичні огляди давно стали профанацією – хвороби часто знаходять тільки тоді, коли залишається тільки їхати додому помирати. Медичне обладнання в місцевих лікарнях практично відсутнє, а нове  - надто дороге; ціни на ліки, та й сама їх якість – давно є величезною проблемою. У влади є київська лікарня «Феофанія» та німецькі клініки. А що робити нам ?  

Неможливе процвітання держави і розвиток суспільство без, якщо не подолання, то хоча б зменшення масштабів корупції, хабарництва і кумівства. Це складне завдання для держави, адже як казав один сучасний чиновник: «Дуже непросто ведеться боротьба з корупцією», а на це хочеться відповісти наступними словами: «Ну звичайно. Дуже непросто лупцювати себе по голові». Але треба.

Треба будувати Нову Україну. Допоможуть нам у будівництві України Наші Герої, які жили, боролись і помирали в ім’я майбутнього, нашого майбутнього; і Наші Цінності, адже  «справжня держава тримається не примусом і не страхом, а патріотизмом своїх громадян: їх вірністю обов’язку, їх відразою до злочинності; непідкупністю чиновників і чесністю суддів; державницьким підходом виборців і депутатів; громадянською мужністю вчених і письменників; ініціативою, хоробрістю і дисципліною солдат. Все це не може бути замінено нічим іншим. Кожна людина центр Всесвіту, вона повинна сама будувати себе, володіти собою, управляти собою і відповідати за себе»[1].  

І так буде.

ІV.

 «Спочатку тебе не помічають,

потім сміються над тобою,

потім борються з тобою.

А потім ти перемагаєш».

 Махатма Ганді, духовний лідер Індії

І якщо хтось скаже, що все це – фантастика, то згадайте: 25, може навіть 22 роки тому – чи міг хтось подумати, що величезний Радянський Союз розвалиться в один момент, ніби його й не було  - а була лиш примара перед нашими очима. А це насправді сталось.  То чому б не статись ще одному чуду, чому б не могла змінитись Україна  і вийти в ряди перших держав світу, особливо якщо ми прикладемо до цього власних зусиль.

Звичайно, людей не можна змінити за кілька днів. Як і реформи не можна провести за тиждень-два. Дійсно так. Але подарувати надію на краще життя, розпочати зміни, прагнути і старатись щось змінити – це не менш важливо. Перша перемога – це подарувати народу надію на краще життя – і це перше завдання будь-якої влади, перший крок.

Український філософ Григорій Сковорода говорив, що «найбільша втрата – це втрата часу». Ми й так втратили його надто багато, тому зараз найголовніше:  рух вперед, до мети. До змін. Через успіхи, через невдачі, і знову через успіхи. Безупину. Без вагань. Рішуче. Вперто. Ризиковано. Але відповідально. Щиро. Чесно. Відверто. Професійно. Із вірою в душі. Із надією та Україною в серці. Із пам’яттю про предків.

Швидше. Часу вже немає. Ми вже спізнюємось. Але ще можемо встигнути. Тому – вперед ! Майбутнє розпочинається сьогодні і змінювати його треба зараз.

І головне пам’ятати та керуватись словами римського імператора та філософа Марка Аврелія:  Кожен вартує рівно стільки, скільки вартує та справа, про яку він дбає.

Мельник Віталій,

кандидат політичних наук,

депутат районної ради

(с. Брошнів)