Валуєвський циркуляр

Минає 150 років від видання міністром внутрішніх справ Російської імперії Петром Валуєвим розпорядження про заборону друкувати українською мовою навчальні та релігійні книги. За цей час словосполучення «Валуєвський циркуляр» увібрало в себе увесь негатив українсько-російських відносин, стало невід’ємною частиною української історичної пам’яті.

Питання мови набуло першорядної ваги у зв’язку з формуванням новочасних націй. Про значення мови в житті спільноти й окремої людини можна знайти багато суджень. Усі вони правильні. Всі обертаються довкола питання повноцінності, справжності існування. Жодне з них, однак, не може повною мірою задовольнити наші пізнавальні, а інколи й емоційні очікування. І навіть сьогодні, маючи непристойну перевагу перед минулими часами, історики уникають категоричних тверджень про мовну ідентичність. З іншого боку, плинність, неостаточність, постійне відчуття неготовності мови, як не парадоксально, забезпечує їй дивовижну стійкість.

Філософи стверджують, що мова безпосередньо впливає на бачення людиною життя і світу, визначає межі нашого світу. Людвіґ Вітґенштайн, один із найяскравіших мислителів ХХ століття, зробив мову і світ центральними поняттями своєї філософії. У його «Логіко-філософському трактаті» (1921 р.) мова і світ зображені як «дзеркальна» пара. Філософ вважав, що мову відображає світ, тому що логічна структура мови ідентична онтологічній структурі світу. Сучасний лінгвіст Ґай Дойчер у книзі «Через мовне скло: чому світ виглядає різним різними мовами» стверджує, що мови впливають навіть на сприйняття географії і кольорів.

Наслідки

Впровадження Валуєвського циркуляра призвело до затухання на деякий час української громадської активності на Наддніпрянщині. У цьому плані набув популярності вислів Михайла Драгоманова про «антракт» в історії українофільства. Це був результат не тільки конкретної заборони. Скажімо, українофіли навіть не спробували для відновлення українського книгодрукування скористатися відносно ліберальним цензурним статутом 1865 року. Ефективність Валуєвського циркуляра Драгоманов пояснював слабкістю українського руху, нечисленністю його прихильників, відсутністю скристалізованої ідентичності, внутрішніми інтригами. У статті «Антракт з історії українофільства (1863–1872)» він писав, що тоді як «українофільство показало себе самим слабим і недогадливим з усіх ліберальних напрямків у Росії».

Російській владі відносно швидко вдалося розпорошити середовище українофілів: одних вислати у віддалені російські губернії «на державну службу» (ці висилки здебільшого були здійснені ще до видання циркуляра – восени 1862 і навесні 1863 року; тоді, наприклад, Павло Чубинський опинився в Архангельській губернії, Олександр Кониський – у Вологді, згодом у Тотьмі), а інших (як-от Пантелеймона Куліша) прямо залучити до адміністративної служби в Царстві Польському. У 1864–1867 роках Куліш працював у Варшаві високим чиновником Установчого комітету, створеного для приборкання поляків і русифікації Царства Польського.

Водночас дія Валуєвського циркуляра зумовила пошук нових можливостей для розвитку українського руху. Цензурні переслідування в Росії призвели до сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. У другій половині 1860-х років колишні активні діячі недільних шкіл і громадівці – літератори, історики, етнографи, які поверталися на Україну після кількох років примусового перебування у віддалених російських губерніях, звернули увагу на підавстрійську Галичину як на місце розгортання громадської активності. У результаті австрійських конституційних перетворень саме тут з’явилися широкі можливості для інституційного розвитку українського руху та налагодження книговидання українською мовою.

Ключовими особами в налагодженні відносин між українцями Наддніпрянщини та Галичини після Валуєвського циркуляра стали Пантелеймон Куліш і Олександр Кониський. Вони встановили зв’язки з лідерами галицьких народовців (українофілів) братами Олександром і Володимиром Барвінськими, Корнилом Сушкевичем, Стефаном Качалою та іншими, намагаючись об’єднати зусилля і кошти для налагодження україномовного книговидання. Результатом цього досвіду стало створення у Львові – за ініціативою і фінансовою підтримкою наддніпрянських меценатів – Товариства імені Шевченка (1873 р.) з призначенням реалізувати загальноукраїнські літературні та видавничі проекти.

Чи могло бути інакше?

Таке запитання переважно пов’язане з очікуванням якоїсь повчальності. Я не вірю в повчальність історії. Все нове з’являлося у світі всупереч усталеним правилам. Українській історіографії бракує не повчальності, а ширших порівняльних контекстів. У зв’язку з Валуєвським циркуляром головний пізнавальний момент знаходиться не в площині заборони, а в площині можливостей (хай обмежених), які циркуляр залишав для розвитку українського руху, але якими тогочасні українофіли не скористалися. Тут доречним може бути порівняння українського та литовського національних рухів.

У 1860-х роках литовці зіткнулися зі значно дошкульнішими від українців мовними обмеженнями: заборонено навчання литовською мовою в початкових школах (1863 р.), за ініціативою віленського генерал-губернатора Міхаїла Муравйова розпочато переведення навчальної літератури з латиниці на кириличний алфавіт (1864 р.), циркуляром Константіна Кауфмана, наступника Муравйова, друкарням заборонено використовувати в литовських виданнях «латинсько-польські букви» (1865 р.), циркуляром Валуєва заборонено привозити такі видання з-за кордону та поширювати (1865 р.). На відміну від українців, литовці відреагували не апатією. Вони розгорнули всезагальний опір цим заборонам, створили мережу нелегальних шкіл, започаткували масовий рух так званих книгоношів, які поширювали литовські друки.

Іншою можливістю протидіяти мовним обмеженням було, хай це не здається дивним, мовчання. «Про що не можна говорити, про те слід мовчати», – такий останній (сьомий) афоризм знаменитого «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайна. У деяких ситуаціях мовчання може стати альтернативною формою висловлювання, – воно здатне відобразити ставлення до подій, інтерпретувати їх, забезпечити певний рівень порозуміння. Багато освічених українців після Валуєвського циркуляра й особливо Емського указу, навпаки, заговорили активніше, правда – російською. Крок від антипольськості до російськості виявився дуже коротким.

Детальніше -  ZAXID.NET